Щедрують українці під Новий рік або напередодні Водохреща – на Щедрий вечір. Для гостини готують традиційні смаколики: кутю та узвар, голубці, налисники, вареники, пиріжки – і чекають на щедрувальників та посівальників.

Щедрівки, як і колядки, бувають іменними: для господаря, господині, синів і дочок. Але бувають і щедрівки для всієї родини, у яких імена не згадують. Власне одна з них – «Ой сивая та і зозуленька».

Ця щедрівка, мабуть, найулюбленіша серед щедрувальників всієї України. Найімовірніше, її записав хтось із фольклористів на Наддніпрянщині. Автентичною вона звучала трохи інакше, ніж знана сьогодні. Фольклорний твір першим аранжував український композитор, священник Кирило Стеценко.

Він народився у сім’ї іконописця. Від батька хлопець успадкував хист до малювання, а від матері – любов до музики. Кирило здобув неперевершену мистецьку освіту: навчався у Київській художній школі Миколи Мурашка, у Київській духовній семінарії, у Музично-драматичній школі імені Миколи Лисенка, де згодом і викладав. Мав парафію на Вінниччині, а в роки Української народної республіки працював у Міністерстві освіти й мистецтва. Серед двох із половиною сотень творів Стеценка є обробки та гармонізації 44 народних колядок і щедрівок.

У щедрівці «Ой сивая та й зозуленька» бачимо поширений в обрядовій поезії образ сім’ї як небесної родини світил – сонця, місяця і зірок. Мешкають вони у трьох теремах серед саду. І саме в цей сад не може потрапити сива зозуля, яка, згідно з повір’ям, має ключі від раю. Але водночас ця пташка – символ конечности часу, вона «кує роки» людям. Проте їй ніколи не вдається побувати в тому саду, де в казкових хоромах вічности оселилася родина небесних світил.

Саме до такого нескінченного світлого щастя у вічності прирівнюють кожну звичайну земну українську родину, якій співають цю щедрівку.