Уставай же, брате, бо вже біла днина
Колядка «Уставай же, брате…» була закликом до надії в ті роки, коли на Галичині та в Карпатах проти більшовицьких окупантів ще воювала УПА. У 1940–1950-х її співали далеко не всім – лише найближчим. «Хлопці з лісу» могли лише таємно прийти до родини на Святу вечерю або до церкви на Різдво. Навіть одного стукача-вивідника було достатньо, щоб донести на всіх односельців, яких підозрювали у причетності до УПА.

Року 1946 радянські «визволителі» запровадили на захоплених теренах Західної України «велику блокаду». У кожному селі розквартирували гарнізони НКВС, які пильнували всі події і намагалися відстежити кожного, хто заходив до села. «Підозрілих» обшуковували та арештовували. Утім навіть за таких обставин блискучим знавцям конспірації та маскування вдавалося пробиратися на свята до рідних та до дружніх домівок.

Молодь під час колядування могла заспівати «Уставай же, брате…» тільки найнадійнішим. То був заклик не втрачати надії, чувати, берегти власну мову, національну пам’ять та ідентичність. Ця колядка гуртувала, зміцнювала єдність у підпіллі – і в лісах, і по селах та містах.

«Уставай же, брате…» співали на мелодію «Нова радість стала» (одного з її варіантів).Музична майстерня «Гурба», якою керує етномузикологиня Анна Черноус, у селі Лани на Івано-Франківщині записала версію колядки, у якій є слова: «Ой ти, старий батьку, ой ти, стара мати, не жалій же свого сина за Вкраїну дати».

Нерідко після патріотичної коляди промовляли схожі віншування:
Не всі Христа чули, не всі Христа знали,
Не всі браття-українці Різдва дочекали.
Ті, що в полі, ті, що в морі, ті, що на Сибіру,
Що понесли тяжкі муки за Христову віру.
То ж тепер ми Рожденного Ісусика просим –
Нехай наша Україна своє ім’я носить.

Одним із перших на початку Незалежности «Уставай же, брате…» заспівав Етнографічний хор «Гомін» під орудою Леопольда Ященка. Ще раніше, за рік до проголошення Акту про державну незалежність України, цю колядку виконали діти з київської Фольклорно-етнографічної студії «Родина» під керівництвом Павла Дударя. Вміщуємо тут саме цей варіант.
Уставай же, брате,
Бо вже біла днина,
Бо вже нам ся появила
Дивная новина!

Дивная новина:
Нині Діва Сина
Породила в Вифлеємі,
Марія єдина.

Уставай з постелі
Та й пускай до хати:
Будем тобі українську
Коляду співати.

А ми цеї ночі
Не спали й на волос,
Запитаєм, чи ти маєш
Український голос.

Український голос –
То наша органа,
Козакові – чорна шапка,
Синьо-жовта фана.

Ой засвіти свічку,
Постав на віконце,
Хай засяє наша доля,
Як яснеє сонце!
«Нова радість…» – найвідоміша українська колядка. Вона єднає всю Україну вже майже триста років. Ця святкова пісня публічно пролунала на Софійському майдані в Києві на День соборності 1991 року після десятиліть радянських заборон, а менш ніж за рік Україна стала вільною.
На Гуцульщині добре збереглися стародавні, ще дохристиянські колядки. Хоча записувати їх почали доволі пізно – аж наприкінці XIX століття. Серед збирачів і дослідників були Володимир Гнатюк, Іван Вагилевич, Володимир Шухевич – дід головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Володимир Гнатюк 1914 року опублікував збірку «Колядки і щедрівки» у двох томах.
Мабуть, першим дослідником, який узявся описати різновиди «різдвяних величальних пісень», був Іван Франко. Серед них він вирізнив народні (колядки) і церковні (коляди).Колядки Франко називав «старосвітськими». Йдеться про дохристиянські пісні-міти про створення світу, а також пісні-побажання, якими в різдвяний час колядники величали кожного члена родини.
Величальними піснями в українському стародавньому обряді колядування можна було вітати й «на відстані» – тих, кого не застали вдома. Наприклад, на Галичині й Волині під час Другої світової війни та в повоєнні роки колядники віншували вояків УПА в їхніх рідних домівках. Робили це таємно, застосовуючи методи конспірації.Колядувати родинам, де є воїни, – дуже давній звичай. Він походить, певно, ще з княжих і козацьких часів.
Українська Соборна Самостійна Держава – мрія багатьох поколінь українців. Цю мрію у спадок старші передавали молодшим, батьки – дітям, виховники – учням. І передавали не лише на ідеологічних вишколах, а й через мистецтво, книжку та пісню, зокрема колядку.
Українські колядки були поширеними на етнічних українських землях, які після Другої світової війни відійшли до Польщі. «Стала нам ся днесь новина» записали від Галини Югач, яка народилася 1931 року на Надсянні, у селі М’якиш Новий Ярославського повіту. Пані Галина 15-річною була змушена виїхати з рідного села, адже 1946-го автохтонне українське населення депортували до Радянського Союзу за договором між Польщею та УРСР.
Цю авторську колядку у 1990-х передавали з вуст в уста, з міста в місто пластуни, учасники молодіжних товариств, колядницьких ватаг. У ті роки різдвяні святкування стрімко відроджували, фольклорні гурти та мистецькі спільноти обмінювалися перлинками репертуару. І хоча тоді вийшли десятки збірників колядок, зазвичай там не було твору «Во Вифлеємі зоря сіяє».
Щедрують українці під Новий рік або напередодні Водохреща – на Щедрий вечір. Для гостини готують традиційні смаколики: кутю та узвар, голубці, налисники, вареники, пиріжки – і чекають на щедрувальників та посівальників.
Маланкування на Багатий вечір – тобто напередодні Нового року – збереглося в селах Гуцульщини, Галичини, Поділля та Буковини. Втім іще в середині ХХ століття цей обряд був поширений на значно ширших теренах. Пісні ж про Маланку і Василька трапляються на Київщині, Полтавщині, Харківщині.
Колядка «Уставай же, брате…» була закликом до надії в ті роки, коли на Галичині та в Карпатах проти більшовицьких окупантів ще воювала УПА. У 1940–1950-х її співали далеко не всім – лише найближчим. «Хлопці з лісу» могли лише таємно прийти до родини на Святу вечерю або до церкви на Різдво. Навіть одного стукача-вивідника було достатньо, щоб донести на всіх односельців, яких підозрювали у причетності до УПА.
Колядки як фольклорні твори живої традиції супроводжували своїх творців та виконавців на всіх етапах української історії: у Княжу добу, у часи Козаччини, УПА тощо. У різдвяних піснях поєдналися уявлення і про різдво світу, і про Різдво Спасителя, який своєю жертовністю відкупив цей світ та відновив зв’язок поміж Небом і землею. Також у колядках з’являються образи українських героїв, на яких покладають сподівання про нове вільне життя
Українські колядки – це жива традиція. Тому на рівні з тисячолітніми старосвітськими колядками, із народно-християнськими, із професійно складеними різдвяними кантами XVII–XVIII століть колядницькі ватаги співають і сучасні твори з нагоди найбільшого, найсвітлішого свята.
Упорядкування:
Ярослава Музиченко, Юрій Пуківський
Текст:
Ярослава Музиченко
Адаптація тексту:
Володимир Семків
Ілюстрації та обкладинка:
Надія Кушнір
Літературна редакторка:
Анна-Марія Волосацька
Дизайн та верстка книжки:
Галя Андрушкевич-Ардан
Головний редактор:
Віталій Ляска
Ідея:
Василь Максимовський, Віталій Муха
Координаторка видання:
Аліна Брода
Виконання:
гурт “Курбаси”
Звукозапис:
Jenny Records Lviv
Дизайн і розробка сайту: