Ой учора ізвечора
Маланкування на Багатий вечір – тобто напередодні Нового року – збереглося в селах Гуцульщини, Галичини, Поділля та Буковини. Втім іще в середині ХХ століття цей обряд був поширений на значно ширших теренах. Пісні ж про Маланку і Василька трапляються на Київщині, Полтавщині, Харківщині.

Імена головних дійових осіб узято з християнських свят: 31 грудня вшановують святу Меланію, а 1 січня – святого Василя. Маланкують в останній день року, й інколи цей обряд триває упродовж ночі.

Новорічне дійство – маланкування – це відгалуження загальноєвропейського передвесняного карнавалу, який в українців перенесено на зиму, разом з іншими звичаями давньослов’янського весняного новоліття. І позаяк дійство відбувається напередодні Нового року, то воно зосереджується на підсиленні антисвіту-хаосу – перед наступним днем «створення нового світу», владнання космосу-порядку.Учасники обряду перевдягаються на Маланку і Василя, Діда і Бабу, звірів – Ведмедя, Козу, Кобилку. Закладають чудернацькі маски та вдягають вивернуті назовні кожухи. Найголовніша «героїня» дійства – Маланка – перевдягнений у молодицю парубок. Також у гурті ходять і музики – скрипалі, бубніст та інші.

Маланкування – це обхідний обряд, і в селах маланкарі заходили в усі господи. Маланка носить віника, «змітає павутину» з чистих кутків оселі, перекидає речі, може побруднити щось сажею, закружляти в танці з господинею. Обряд має ще й еротичний підтекст, адже щоб створити нове, потрібна життєтворна енергія. У деяких регіонах разом із маланкарями ходять парубки з плугом, символічно «орють» і «засівають». Сам плуг має чітку еротичну символіку.

У різних варіантах обрядових пісень ідеться про те, що Маланка – «неробоча, на ній сорочка парубоча». Що вона ложку й тарілку як слід не може помити – впускає в ополонку, замочує фартух. Василько ж – черчичок-василечок – ходить за плугом, і Маланка обіцяє його «шанувати й по тричі на день поливати». «Ой учора ізвечора» записали на Вінниччині (Поділля) фольклористи Міклош Бот, Мирослава Вертюк та Василина Ткачук за проєктом «Поліфонія».
Ой учора ізвечора
Пасла Маланка два качур(а).
Пасла Маланка два качур(а).

Ой пасла, пасла ‒ загубила,
Пішла шукати ‒ заблудил(а).
Пішла шукати ‒ заблудил(а).

Ой приблудила в чисте поле,
А в чистім полі плужок ор(е).
А в чистім полі плужок ор(е).

А в чистім полі плужок оре,
А за тим плужком Василь ход(е).
А за тим плужком Василь ход(е).

‒ Ой Василю, Василечку,
Виведи мене на стежечк(у).
Виведи мене на стежечк(у).

Ой буду тебе поливати,
Ой щосуботи прориват(и).
Ой щосуботи прориват(и).

Наша Маланка ‒ господиня,
На ополонці ложки мил(а).
На ополонці ложки мил(а).

На ополонці ложки мила,
Ложку, тарілку упустил(а).
Ложку, тарілку упустил(а).

Ложку, тарілку упустила,
Тоненький фартух замочил(а).
Тоненький фартух замочил(а).

Ой повій, вітре, буйнесенький,
Висуши фартух білесеньк(ий).
Висуши фартух білесеньк(ий).

Наша Маланка неробоча,
На ній сорочка парубоч(а).
На ній сорочка парубоч(а).

Наша Маланка змерзла у п’яти,
Пустіть Маланку скоріш до хат(и).
Пустіть Маланку скоріш до хат(и).

Наша Маланка змерзла в зуби,
Пустіть Маланку скоріш до груб(и).
Пустіть Маланку скоріш до груб(и).
«Нова радість…» – найвідоміша українська колядка. Вона єднає всю Україну вже майже триста років. Ця святкова пісня публічно пролунала на Софійському майдані в Києві на День соборності 1991 року після десятиліть радянських заборон, а менш ніж за рік Україна стала вільною.
На Гуцульщині добре збереглися стародавні, ще дохристиянські колядки. Хоча записувати їх почали доволі пізно – аж наприкінці XIX століття. Серед збирачів і дослідників були Володимир Гнатюк, Іван Вагилевич, Володимир Шухевич – дід головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Володимир Гнатюк 1914 року опублікував збірку «Колядки і щедрівки» у двох томах.
Мабуть, першим дослідником, який узявся описати різновиди «різдвяних величальних пісень», був Іван Франко. Серед них він вирізнив народні (колядки) і церковні (коляди).Колядки Франко називав «старосвітськими». Йдеться про дохристиянські пісні-міти про створення світу, а також пісні-побажання, якими в різдвяний час колядники величали кожного члена родини.
Величальними піснями в українському стародавньому обряді колядування можна було вітати й «на відстані» – тих, кого не застали вдома. Наприклад, на Галичині й Волині під час Другої світової війни та в повоєнні роки колядники віншували вояків УПА в їхніх рідних домівках. Робили це таємно, застосовуючи методи конспірації.Колядувати родинам, де є воїни, – дуже давній звичай. Він походить, певно, ще з княжих і козацьких часів.
Українська Соборна Самостійна Держава – мрія багатьох поколінь українців. Цю мрію у спадок старші передавали молодшим, батьки – дітям, виховники – учням. І передавали не лише на ідеологічних вишколах, а й через мистецтво, книжку та пісню, зокрема колядку.
Українські колядки були поширеними на етнічних українських землях, які після Другої світової війни відійшли до Польщі. «Стала нам ся днесь новина» записали від Галини Югач, яка народилася 1931 року на Надсянні, у селі М’якиш Новий Ярославського повіту. Пані Галина 15-річною була змушена виїхати з рідного села, адже 1946-го автохтонне українське населення депортували до Радянського Союзу за договором між Польщею та УРСР.
Цю авторську колядку у 1990-х передавали з вуст в уста, з міста в місто пластуни, учасники молодіжних товариств, колядницьких ватаг. У ті роки різдвяні святкування стрімко відроджували, фольклорні гурти та мистецькі спільноти обмінювалися перлинками репертуару. І хоча тоді вийшли десятки збірників колядок, зазвичай там не було твору «Во Вифлеємі зоря сіяє».
Щедрують українці під Новий рік або напередодні Водохреща – на Щедрий вечір. Для гостини готують традиційні смаколики: кутю та узвар, голубці, налисники, вареники, пиріжки – і чекають на щедрувальників та посівальників.
Маланкування на Багатий вечір – тобто напередодні Нового року – збереглося в селах Гуцульщини, Галичини, Поділля та Буковини. Втім іще в середині ХХ століття цей обряд був поширений на значно ширших теренах. Пісні ж про Маланку і Василька трапляються на Київщині, Полтавщині, Харківщині.
Колядка «Уставай же, брате…» була закликом до надії в ті роки, коли на Галичині та в Карпатах проти більшовицьких окупантів ще воювала УПА. У 1940–1950-х її співали далеко не всім – лише найближчим. «Хлопці з лісу» могли лише таємно прийти до родини на Святу вечерю або до церкви на Різдво. Навіть одного стукача-вивідника було достатньо, щоб донести на всіх односельців, яких підозрювали у причетності до УПА.
Колядки як фольклорні твори живої традиції супроводжували своїх творців та виконавців на всіх етапах української історії: у Княжу добу, у часи Козаччини, УПА тощо. У різдвяних піснях поєдналися уявлення і про різдво світу, і про Різдво Спасителя, який своєю жертовністю відкупив цей світ та відновив зв’язок поміж Небом і землею. Також у колядках з’являються образи українських героїв, на яких покладають сподівання про нове вільне життя
Українські колядки – це жива традиція. Тому на рівні з тисячолітніми старосвітськими колядками, із народно-християнськими, із професійно складеними різдвяними кантами XVII–XVIII століть колядницькі ватаги співають і сучасні твори з нагоди найбільшого, найсвітлішого свята.
Упорядкування:
Ярослава Музиченко, Юрій Пуківський
Текст:
Ярослава Музиченко
Адаптація тексту:
Володимир Семків
Ілюстрації та обкладинка:
Надія Кушнір
Літературна редакторка:
Анна-Марія Волосацька
Дизайн та верстка книжки:
Галя Андрушкевич-Ардан
Головний редактор:
Віталій Ляска
Ідея:
Василь Максимовський, Віталій Муха
Координаторка видання:
Аліна Брода
Виконання:
гурт “Курбаси”
Звукозапис:
Jenny Records Lviv
Дизайн і розробка сайту: